Історія Villa Billa

Татарів ще понад сотню років тому вважався одним із найкращих курортів Гуцульщини. Цілющий гірський мікроклімат в татарівській ущелині, вода з вмістом срібла, унікальний фітофон, здатний зцілювати навіть сухотників, зробили село популярним серед туристів за часів Австро-Угорської імперії.

 

Як відзначено в “Короткому путівнику по Гуцульщині”, виданому у Варшаві в 1933 році, Татарів, маючи 600 жителів і 114 будинків, щорічно приймав 2000 відпочиваючих. У міжвоєнному періоді в селі функціонували санаторій залізничників “Зніч” та поліційний “Дім здоров’я”. Також до послуг приїжджих були готелі Ш. Вінера, Г. Гірша (готель “Під оленем”) і Таубе Локера, ресторани, кільканадцять вілл. Особливо славились вілли Ромашканів, Міколашів та Цеклерів.

 

Уродженець прусської провінції Померанія доктор Теодор Цеклер (1867 – 1949) заснував в Станиславові спочатку сирітський притулок “Вифлиєм”, згодом лікарню для дітей “Сарепта”, дім сестер милосердя, гуртожиток для школярів, народну школу, гімназію, фабрику сільськогосподарських машин “VIS”. Заклади для проживання, лікування, навчання дітей, притулок для літніх і хворих людей за весь час функціонування були благодійними, без державної допомоги. Пожертвування для їх утримання, завдяки титанічній праці і великому авторитету Теодора Цеклера, надходили не тільки з Європи, але й з Америки. Бог завжди чув молитву д-ра Цеклера, який був посередником між націями і релігіями, бо під його опікою росли, навчались, лікувались німецькі, українські, польські і єврейські діти.

 

Подружжя Цеклерів мало в Татарові поблизу центральної дороги на березі Пруту віллу “Крокус” – так звану “Білу віллу”. З пропозицією придбати цей дім у січні 1921 року до дружини д-ра Теодора Ліллі Бреденкамп-Цеклер звернувся колишній керівник станиславівської тюрми, німець з Богемії, який змушений залишити Галичину. Його діти свого часу відвідували євангелістську народну школу, створену Цеклером, тому ціна вілли виявилась прийнятною. Можливо, вона була малою, тому що будівля зазнала ушкоджень під час Першої світової війни, та й дістатися в Татарів в той час було непросто. Як згадувала Ліллі, залізничне сполучення в той час ще не було налагоджене, бо в період військових операцій в долині Пруту висадили в повітря декілька мостів. Тому було прийнято пропозицію одного квакера, який люб’язно погодився відвезти подружжя до Татарова своїм автомобілем.

 

Гарний дерев’яний дім з широкими відкритими верандами, критим гонтою дахом припав до душі Цеклерам. Особливо подобався ландшафт, гамір швидкого Пруту, стрункі ялини, що підступали до самої оселі, застиглі хвилі гірських хребтів, чисте п’янке повітря, влітку напоєне пахощами чебрецю та арніки, неповторним ароматом свіжоскошеного сіна.

 

Хоча вілла потребувала значного ремонту, особливо сходи і підлога, Ліллі вирішила її придбати за кошти з залишків спадщини свого дідуся. В Татарів можна було приїжджати круглорічно, бо за “Білою Віллою” доглядало подружжя Кунс, яке свого часу жило в будинку для літніх людей, організованого Цеклерами в Станиславові. Ці чоловік і жінка раніше мешкали в Америці, а в 1914 році приїхали на свою стару батьківщину, внаслідок війни втратили всі заощадження й, звичайно, не мали вже можливості поїхати за океан. Утримувати віллу в належному стані також допомагала дівчина з сиротинця.